Вже майже година як залишили Венецію. Жвавою автострадою їдемо у напрямку Мілану, все більш відділяючись від моря. Вже залишилися позаду вежі старовинної Падуї, промайнули виїзди до світлої Віченци. Два короткі тунелі крізь пагорби передгір’я Альп ніби впустили нас до благодатної виноробної зони Вальполічелла. А ось і почалися виїзди на Верону. Та залишати автостраду ще рано – нам сходити «на наступній». Ігноруємо численні вказівники на славнозвісний Ґардаланд – місцевий Діснейленд та просуваємося у напрямку Сірміоне – невеличкого півострова, що гострим зубом врізався в південний берег озера, що з’єднується з материком вузьким перешийком. Проїхавши його, вимушені запаркуватися – далі пішохідна зона. Довга алея вздовж берега. Повітря тут незвичне – багато води навколо, а морем не пахне. Навколо нас прісні води озера Ґарда. А далі куди? Он інші теж паркуються й пішки прямують в одному напрямку – по середньовічному мосту , що перекинувся через вузький канал, звідки й починається .. ні, вже не «пів…», а острів. Тут ідеальне стратегічне місце для охорони з материка всього, що сягає далі. І справді. Видно, що ця «розумна думка» прийшла у голову щонайменше людям ХІІІ століття. Міст по той бік закінчується середньовічними воротами між зубчастими вежами і кріпосною стіною. Та справжній захист далі – зразу на вході у місто нас зустрічає вже повноцінна фортеця , оточена каналом. Відразу можна побачити, хто тут командував у ХІІІ столітті – над входом герб із зображенням сходів. Герцоги Делла Скала – синьйори Верони. Фортеця вирізняється тим, що має невеличкий фортечний порт для озерних кораблів. Схоже, що це саме їм довелося у лютому 1439 року йти терміново на перехоплення кораблів венеційців, які зуміли піднятися по річці Адідже і протягнути судна 20 км по пагорбам до озера.
Екскурсія на півострів Сірміоне
Лютий. Сніжний вітер з Альп. Крижана вода з готовністю замерзає на всьому, куди долітають бризки. Ковзаючись на вкритих льодом трапах, худі змерзлі солдати в ранкових сутінках завантажують амуніцію. «Тепер доведеться в це пекло відсилати людей», – капітан фортеці відігнав непотрібні думки і різко розвернувся, грізно дивлячись на відповідального за завантаження. Рикнув, перекриваючи вітер:
– Скільки часу ще потрібно?! Мали вже вийти. Якщо ці болотяні жаби спромоглися на таке…Чи ви хочете зійтися з ними на воді?
Поміж доправлених кораблів шість бойових галер – їх улюблена тактика: дві трійки або три групи по дві. В залежності від ситуації. Морського бою з венеційцями уникають навіть у Генуї. Капітану самому стало лячно від цієї думки.
– Розніжилися тут у фортеці – в теплі та спокої! Згріб однією рукою помічника, що вже зібрався втекти, й прошипів прямо в обличчя:
– Якщо впустите цю удачу – я своїми руками вас усіх повішу на реях!
Уночі від Піччініно (кондотьєра міланського герцога) прийшла депеша про те, що венеційці збираються спустити кораблі зі східного берега, і наказ – терміново атакувати з води, щоб не впустити їх до озера. До ранку готувалися до відправлення. Частина гармат з фортеці тепер на кораблях. Й невідомо, чи повернуться. Частина гарнізону теж відійде з кораблями.
Сильна хвиля вдарилась зовсім поряд і підступно облила з ніг до голови.
– Біс би забрав цих венеційців! Ніяк не вгамуються. Все одно Брешія в облозі приречена.
Стіни фортеці мирно віддзеркалюються у тихій воді. Поряд з мостом похитується плотик для качечок. Їм тут дуже добре – улюбленці публіки.
Далі починається цікава суміш середньовічних будинків і курортних готелів з джерелами лікувальної води Сірміоне. Й справді, іноді на вулицях можна відчути її характерний запах. Впадає в око ще одна особливість – повсюди крамнички з морозивом – не менш як по 20 видів. Хвилин через 15 з’являється відчуття, що лише морозивом тут і харчуються. Та це, звичайно, не так. У деяких ресторанчиках, наприклад, можна навіть скуштувати прісноводної риби – нехарактерно для Італії. Містечко зовсім невеличке. Прямуємо далі, проходимо повз останні два готелі ще початку ХХ століття – перші, що були збудовані на цьому місці. На одному напис, що тут зупинялася Марія Каллас. Далі – «зелена зона». Будівель мало. Можна пройти алеєю 15 хвилин пішки до мису у кінці Сірміоне, що врізається якраз в середину озера. А можна проїхати на «паровозику» для туристів. І відвозить він людей до найважливішої, мабуть, історичної пам’ятки півострова – залишкам давньоримських терм – очевидно, що про лікувальні властивості джерел знали ще в ті часи.
Це не лише кілька кам’яних глиб, що поросли травою. Видовище досить захоплююче – на каменястих схилах , що сходять у воду, досить непогано збереглися численні будови, що вражають своїми розмірами.
Залишки басейнів, панорамних терас, величезних водосховищ, тепідаріумів та фріджідаріумів, гімнастичних залів, конюшень. Масивні кам’яні блоки і цегляна кладка утворюють величезні арки, сходи , стіни та колонади, що у І-ІІ століттях утримували перекриття цього «античного курорту», що пізніше отримав назву «Гроти Катулла» чи «Вілли Катулла». Та це помилка ще часів ренесансу, коли звернули увагу на ностальгічний пасаж античного поета, що мріяв повернутися не лише до рідної Верони, а саме до своєї вілли на півострові. Однак терми будувалися дещо пізніше, коли вже закінчився короткий життєвий шлях цього поета-лірика. У ХVI столітті можна було вже замислитися, наскільки це можливо, щоб таким гігантом володів нехай навіть заможній римський громадянин. І це не форум, храм чи фортеця, а так – відпочити-підлікуватися.
Та у цьому випадку у гуманістів відродження, істориків та романтиків є виправдання такій наївній помилці.
У ХХ столітті були проведені масштабні археологічні розкопки, завдяки яким було відкрито цей «будинок відпочинку» для наших очей з-попід великого прошарку землі. І це пояснює епітет «Гроти Катулла» – ще сотню років тому люди бачили лише вершечки стін та арок, що поросли травою, і й справді більш нагадували гроти.
Який пейзаж! Весь півострів залишився за плечима. Попереду широко розкинулося озеро. Далекі береги, вкриті пагорбами, по обидві сторони, перетворюючись у гори, в малиново-сизому серпанку зникають у напрямку Альп.
Під ногами стрімкий схил до води. В отворах багатометрових арок, що колись підтримували гігантську панорамну терасу, видно кам’яну плиту підводного шельфу, що повільно зникає в глибинах Ґарди. Теплий вітер із запахом води і трав пестить каміння. Хочеться вдихати на повні груди. Здається, ніби зараз обернешся, щоб піти, і щось буде втрачено у твоєму житті безповоротно…
На тлі сріблясто-сірої водної поверхні білі цяточки – чайки метушаться в пошуках риби. Деякі «цяточки» більш статечні – це біліють вітрильні яхти і прогулянкові катери – без звичних для Адриатики поромів, танкерів і суховантажів.
Ну все, час йти. Трамвайчиковою алеєю, що з’єднує античність і заповнене готелями середньовіччя. Попереду ілюмінація, магазини сувенірів, ресторани… Звертаємо до вузької алеї ближче до берега, щоб зберегти ще хоч ненадовго відчуття ейфорії після побаченого. Ось тут спокійніше, людей мало, й шлях лежить до берега. Там очевидно теж буде вид на озеро. Так… Треба ж, скільки того Сірміоне, і скільки старовинних пам’яток – пізній Рим, замок ХІІІ століття.
А що це там біліє? І ґратчастий місточок на ровом. Дошка з докладними поясненнями, прочитавши які дізнаємося – перед нами руїни церкви у вигляді трьох невеликих абсид – по кілька метрів у діаметрі і периметр із залишків стін – ХІ століття. І те, що в ті часи то була вже реконструкція того, що тут знаходилося ще з ІХ ст. Отож у середині 1000-х років на неї дивилися так, як ми зараз дивимося на церкви ХVIII ст. Тобто «новобудова» часів хрестових походів. А інші місцеві церковки стоять на фундаментах ще лонгобардів. Мовчки йдемо далі. Що ж це за земля така… Вітер гуде у кронах дерев – символах життя і оновлення.
– А де ж знаменитий Ґардаланд-парк розваг?
– А он, на тому березі ледь видніється чортове колесо. Це він і є.
Вдивляємося. І тут помічаємо, що дивимося крізь великий отвір у стовбурі вікової маслини. Ніби стовбура й немає, а коріння, закручене вітрами і часом, витикаючись з землі переходить у крону. Їх тут ціла алея. Кожний такий стовбур – щонайменше в півтора обхвати. Їм по кілька сотень років. Стоять собі уздовж схилу…
Це вже викликає посмішку Колись довелося чути висловлювання одного православного отця про «західних відступників істинної віри», котрих «Бог покарає». Щось він не поспішає це робити. Та й не нам судити чи вказувати, яка земля заслуговує більше на Його благословення…
