Екскурсія на півострів Сірміоне

Вже майже година як залишили Венецію. Жвавою автострадою їдемо у напрямку Мілану, все більш відділяючись від моря. Вже залишилися позаду вежі старовинної Падуї, промайнули виїзди до світлої Віченци. Два короткі тунелі крізь пагорби передгір’я Альп ніби впустили нас  до благодатної виноробної зони Вальполічелла. А ось і почалися виїзди на Верону.  Та залишати автостраду ще рано – нам сходити «на  наступній». Ігноруємо численні вказівники на славнозвісний Ґардаланд  – місцевий Діснейленд та просуваємося у напрямку Сірміоне – невеличкого півострова, що гострим зубом врізався в південний берег озера, що з’єднується з материком вузьким перешийком. Проїхавши його, вимушені запаркуватися – далі пішохідна зона. Довга алея вздовж берега. Повітря тут незвичне – багато води навколо, а морем не пахне. Навколо нас прісні води озера Ґарда. А далі куди? Он інші теж паркуються й пішки прямують в одному напрямку – по середньовічному мосту , що перекинувся через вузький канал, звідки й починається .. ні, вже не «пів…», а острів. Тут ідеальне стратегічне місце для охорони з материка всього, що сягає далі. І справді. Видно, що ця «розумна думка» прийшла у голову щонайменше людям ХІІІ століття. Міст по той бік закінчується середньовічними воротами між зубчастими вежами і кріпосною стіною. Та справжній захист  далі – зразу на вході у місто нас зустрічає вже повноцінна фортеця , оточена каналом. Відразу можна побачити, хто тут командував у ХІІІ столітті – над входом герб із зображенням сходів. Герцоги Делла Скала – синьйори Верони. Фортеця вирізняється тим, що має невеличкий фортечний порт для озерних кораблів. Схоже, що це саме їм довелося у лютому 1439 року йти терміново на перехоплення кораблів венеційців, які зуміли піднятися по річці Адідже і протягнути судна 20 км по пагорбам до озера.